Фразу «Все, що не робиться, усе на краще» за своє життя я промовила тисячі разів із прямим влученням.
Так, саме так! І навіть найпатовіша ситуація моїх знайомих у близькій, чи далекій перспективі переконувала в правоті цієї фрази.
Пішов чоловік, вигнали з роботи, загубила гаманець, оббризкав автобус чи спізнився на рейс… усе це завжди, саме завжди! призводило до найкращих результатів після.
І я могла б і далі вимовляти цю фразу й мати рацію на всі сто, відчуваючи себе професіоналом, бачачи повагу в очах, відчуваючи гордість усередині, але вона застрягла в горлі каменем.
Тому що я не можу зараз сказати її матері, яка вчора поховала дитину біля п’ятого стовпа, шостого будинку, бо інакше не могла. Дитину, яку ще два дні тому обіймала, а до війни обговорювала з нею, як вони влітку поїдуть на море.
Тому що я не можу сказати цю фразу вдові, якій двадцять три роки! і яка лише місяць, як була дружиною! А зараз вона стоїть біля труни коханого та прощається з ним назавжди!
Тому що я не можу сказати цієї фрази солдатові, який захищаючи батьківщину, втратив ноги й зараз у муках намагається вижити!
Так, я знаю, що ми переможемо! Ми зітремо з лиця землі кожного о*ка, що прийшов на нашу землю! Ми піднімемося на крутий рівень! Ми відбудуємо будівлі та вирівняємо вулиці, посадимо квіти та облаштуємо дитячі майданчики! Знову включимо птахів та сонце, а в душі запалимо світло! Але ми вже ніколи не зможемо сказати цієї фрази десяткам тисяч близьких нам людей!
І до останнього дня, до останнього подиху ми пам’ятатимемо це скотство! До останнього дня, до останнього подиху ми будемо ненавидіти цих не людей, і не пробачимо цих тварин! Особливо за тих, хто не встиг почути цю фразу!