Вона приїхала в село
З родини хтось віддав їй хатку.
Лиш Бог те знав, як їм було
Сліпій з малесеньким хлоп’ятком.
Останні крихточки – йому
Сама не раз була голодна.
Усе для нього. Все – синку
Йому б і серце дати згодна.
Він підростав. Її синок
Любов єдина і надія.
А раз хтось кинув вслід смішок:
“Байстрюк незрячої Марії!”
Злом переповнилась душа
Син закричав: “Мені огидна
І сліпота, і бідність ця
Мені за тебе дуже стидно.”
Вона не плакала. Лише
Худенькі ручки заломила.
Сказала: “Бог хай береже
Від бід тебе, дитино, мила.”
Щоб більш не чути ці слова:
“Байстрюк незрячоїї Марії”,
Сказав усім, що сирота
Покинув маму в безнадії.
А потім круговерть життя…
Хіба йому було до мами.
Дві дочки, жінка молода
Балі, Мальдіви і Багами.
Лиш раз привиділась йому
Знайома постать у халаті.
Він ногу поламав. Й тому
Лежав у “віповській” палаті.
Коротка мить. Всього лиш мить
Він навіть крикнув:”Мамо!Мамо!
Якби ти знала, як болить…”
А постать стала враз туманом.
Відклав “на потім” справи всі
Балі, Мальдіви і Багами.
В село приїхав на таксі
Приїхав до сліпої мами.
Купив хустину і халву
Вона завжди її любила.
Ніхто не стрінув. В тишину
Маленька хвірточка впустила.
“А мами вже нема, як рік
Ми всім селом її ховали.
Ось лист тобі, поки не втік
Останній лист читай від мами”.
Сусід на вогник заглянув
Тримав в руці старий кашкетик.
Тяженько так чомусь зітхнув
І з рук у руки дав конвертик.
“Синочку, рідний, ти прости
Що я тобі життя зламала.
Тяжкий мій хрест… Від сліпоти
Тебе в дитинстві врятувала.
Віддала очі я тобі
Коли родився ти незрячий.
Для мене світ зчорнів тоді
Зате мій син його побачив.
Більше нічим не помогла…
Ти був зі мною нещасливим.
Нікчемне в мене те життя…
Прости за все і будь щасливим.”
Упав би матері до ніг
Слізьми умив би рідні руки.
… Якби він міг. Якби він міг…
І рвалось серце від розпуки.
Оксана Максимишин-Корабель