Жінку колись давно покинув чоловік. Вони лише два роки прожили у шлюбі і він пішов до іншої. П’ятнадцять років тому. Жінка розчарувалася в людях, її серце було розбите.
– Тепер я стану безжальною і холодною, – так вона вирішила.
Ніхто її більше не покине, бо особисте життя для всіх закрите. Вона зайнялася кар’єрою, купила простору квартиру та жила там одна. І вважала, що ніщо не зможе викликати в ній співчуття та жалість. Вона надто тяжко пережила раптове розлучення, навіть ходила до психолога. Тепер вона себе любитиме і берегтиме.
Але так сталося, що їй довелося дати притулок свекрусі. Зателефонувала дружина колишнього чоловіка, попросила приїхати. Виявилося, що чоловік помер, а вона хоче тепер продати квартиру. Тепер вона тут господиня та квартиру “за мільйон” продає.
Тільки треба, щоб лялечку ця жінка взяла до себе. І показала на купу брудного ганчір’я. У цій купі лежала колишня свекруха. Загорнулася в кілька старих ковдр і тихенько вмирала, притискаючи до себе худу кішку.
Бабусю майже не годували і їй від слабкості і недоїдання весь час холодно було, вона притискала до себе теплу кішку, куталася в кілька ковдр, як у кокон, тому її і звали лялечкою.
Жінка пам’ятала свекруху невисокою, чистенькою жінкою, яка пахла легкими парфумами. А тепер це був осінній пожовклий листочок. І життя в ньому, у цьому сухому листочку ледве жевріло. Вона викликала таксі та попросила водія допомогти. Гроші йому запропонувала. І він стареньку забрав у ковдрі в машину, а потім – до цієї жінки в квартиру. Разом із кішкою.
Чоловік відмовився від грошей, залишив їй візитку і запропонував дзвонити йому будь-коли, якщо допомога знадобиться. Жінка потім згадувала ці перші, найважчі дні догляду за свекрухою і розуміла, що одній їй було б не впоратися. Але їй усі допомагали.
Начальник її, людина запальна і жорстка, дізнавшись причину прохання про відпустку, запропонував працювати вдома, дистанційно. І виплатив велику премію.
Лікар дільничний – Ніночка Іванівна, яка всіх поспіль голубчиками називала, сказала:
– Я не таких ще голубчиків з того світу повертала, ми впораємося. Я тобі все на папірець писатиму, а ти виконуй.
І приходила наприкінці кожного тижня, питаючи:
– Ну, як ви, голубчики? І знову писала на папірці, як і що робити, коригувала догляд та лікування.
А ввечері, після роботи, приходила внучка Ніночки Іванівни, медсестра і ставила бабусі крапельницю. І показувала, як обробити пролежні, як змінити памперс, як масаж робити і навіть гімнастику. Потрібно стареньку до життя повертати, треба спеціальні вправи робити.
– Сімдесят років – це, голубчики, не старість, це тільки її початок. Життя у цьому віці має не жевріти, а вирувати, – говорила Ніночка Іванівна та виписувала нові рецепти.
А ще раз на тиждень приходив чоловік-таксист. Він фрукти різні приносив і полуницю. Жінка намагалася відмовлятись, але він казав, що це для бабусі. І вона брала. Вона з груш компот варила, а яблука запікала в духовці і давала старенькій на сніданок: каша, печене яблуко і грушевий компот. Жінка смачно готувала і добре годувала свекруху. Колишню свекруху.
А ще вона вирішила: треба дати зрозуміти цій нещасній старенькій, що вона потрібна і любима і почала звати її мамою. Це зручніше, ніж на ім’я по-батькові величати. П’ятнадцять років тому вона теж називала її мамою. А старенька, коли зміцніла і розмовляти почала, донькою її почала кликати. Вона почала мріяти про те, як купатиметься у ванній, тому, що сто років уже не милася.
Жінка зателефонувала чоловікові – таксисту і попросила допомогти, старенька ще самостійно не ходила, тільки стояти починала потроху. Чоловік прийшов і бабусю переніс у ванну, а потім, коли жінка загорнула її у простирадло, вимиту, розрум’янену від гарячої води і задоволену – назад у ліжко.
Жінка запропонувала йому чай, вона з ранку спекла пиріг. Ігор (так цього чоловіка звали) із задоволенням пив чай, хвалив пиріг і захоплювався господаркою.
Жінці давно не говорили добрих слів, вона намагалася не дподавати виду, але як їй цього не вистачало. Так, ти сильна, ти самостійна, але турбота і увага з боку близьких людей все-таки приємні. І іноді непогано побути слабкою, знизити швидкість життя, притулитися до сильного плеча.
Ця жінка зрозуміла, що бути доброю іноді дуже нелегко, але завжди хтось допоможе. Прийдуть та запропонують іншу форму роботи, куплять полуницю та яблука, напишуть на папірці, як далі жити. І всі разом поставлять стареньку на ноги, повернуть до життя.
Цій старенькій зараз уже 73 роки. Вона живе і радіє життю. І колискові внучці співає і шкарпетки теплі в’яже. У неї тепер чудова сім’я: і дбайлива донька, і Ігор, дуже хороший зять, і красуня внучка. І кішка! Та сама, що гріла її у важкі часи. Тільки тепер ця кішка спить у затишному кріслі, бо вже нікого не треба рятувати та гріти.
А жінка, розповідаючи, цю історію, сміється з того, якою вона після розлучення хотіла стати: безжальною і холодною. Але нічого в неї не вийшло.
Виявилося, що вона добра, дбайлива і чуйна. І дуже щаслива…
Gansefedern