Є три речі, які не треба робити надто довго.
Не треба надто довго святкувати. Кажуть, довгі пишні свята занапастили Римську імперію. А в серіалі “Чудовий вік” пишне весілля Ібрагіма-паші тривало десять днів. І люди спочатку раділи та пригощалися. А потім почали нарікати.
Довге святкування перетворює подію у буденність. Свято – яскравий спалах у низці трудових буднів. Якщо свято щодня, то це вже будень. І свято притупляє пильність. Розслабляє. Одного-двох днів цілком вистачить.
Не треба надто довго вітати. Довгі привітання теж перетворюються на буденність. Вони вже не тішать. Життя змінилося, свято пройшло, людина занурена у турботи насущного дня. І через місяць чи через пару днів після події привітання “прокисають”. Залежить від величини події.
Встигли привітати – чудово. Не встигли, минуло чимало часу – і не треба. Нові завдання стоять перед людиною, нові труднощі. І довгі вітання стомлюючі. І змушують жити минулим. Вони забирають енергію, а не дають. Можна згадати подію, сказати, що ви раді за людину. І тільки. Якщо минув час.
І не треба занадто довго висловлювати співчуття. Релігійні люди це знають. Коли співчуття надто довго триває, коли запізно приносять співчуття і знову нагадують про втрату чи біду, наче знову торкаються рани людини. І нагадують йому про погане
“Я дізнався, що півроку тому ви втратили батька! Яке горе! Як я співчуваю вам! Якою він був хорошою людиною, як це боляче, як важко!”, – не треба так казати. Навіть щиро. Людину змушують знову пережити біль втрати.
Це хороші речі: свята, привітання, співчуття… Але коли хороше невчасно чи його надто багато, воно перетворюється на отруту. Річка часу тече безперервно. І приносить все нові події, – сподіватимемося, хороші. І ми їх обов’язково відсвяткуємо. Але не надто довго. І вчасно. А потім підемо далі. Зупинка життя згубна. Рух – це життя…