Хочу розповісти, про те, яку силу має благословіння мами.
У мене двоє синів, коли вони виходять з дому часто кажу з Богом! Чи то машинально уже, чи то звичка, якось виходило так.
Одного дня, бачу дзвінок від вчительки (сину на той момент було 7 років) серце стиснулося від страху, бо просто так вона не дзвонить, тремтячими руками піднімаю трубку і перше, що запитую навіть не вітаючись, що сталося з сином? Вона затинаючись каже, прийдіть у школу, Матвій зіштовхнувся на коридорі зі старшим хлопчиком і з розмаху упав на спину, ударився сильно головою об бетон. Потім хлопчики розказували, як у класі почули сильний тупий звук. В цей час земля втікла у мене з-під ніг, у голові гуділо. В чому була вдома, в тому побігла до школи. Усю дорогу молилась, Господи спаси сина, змилуйся над ним, Богородице, моли Бога за мого сина!!! Не допусти біди! Прибігла у клас, відкрила двері і побачила, як син сидів за партою. Маленький, такий безпомічний, підпирав руками голову і усміхався мені. Вклякнула біля нього і питаю, як тобі, як чуєшся, він сказав, що трохи болить голівка, не дуже сильно, але забери додому, бо не хочу сидіти на нудному уроці.
В цей момент, я почала дякувати Господу і Пресвятій Богородиці, що син був у такому стані, після такої травми. А думки рояться він міг бути мертвим, головою ж до бетону. Міг втратити свідомість, міг мати струс, але того не було. Господи, з цілого материнського серця, я дякую, що Ти вберіг йому життя!
Цілий тиждень він був під наглядом, за деякий час ми зробили МРТ. Хвала Господу усе було добре! Після усього пережитого, знову повертаючись до того моменту, мені приходить думка, що тільки те благословення, яке я зробила перед виходом сина у школу – “з Богом”, вберегло його від біди! Навіть машинально, рутинно чи то по звичці оберегло його. Тепер значення цих слів з Богом для мене мають інше значення! Тепер з трепетом і надією на Бога, я благословляю своїх дітей перед виходом з дому, доручаючи їх Йому під опіку. Навіть коли, вилетять з хати і я не проводжаю їх, думками прошу в Господа берегти їх!
© Віра Завадська